У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування вулиці Івана Паскевича, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• Мирослава Скорика вул. (Мирослав Михайлович Ско́рик (1938- 2020) – чи не найвідоміший у світі український  композитор  і  музикознавець, Герой України (2008), народний артист України (1988), заслужений діяч мистецтв УРСР (1969), лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кандидат мистецтвознавства, співголова Спілки композиторів України (2006–2010), художній керівник Київської опери (2011–2016), Національна легенда України (2021, посмертно). Автор музики до драматичних спектаклів та понад 40 фільмів, зокрема: у 1964 р. створює музику до кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»; мультфільму «Як козаки куліш варили» та інші. Його "Мелодія ля-мінор" в фільмі «Високий перевал» для скрипки вважається у світі уособленням зраненої і ніжної душі України; ця мелодія перекладена для різних інструментів – від бандури до флейти. М. Скорик доклався і до написання музики до фільму "Червона Рута" – першого радянського мюзиклу з Софією Ротару і музикантами "Смерічки". Ротару виконує у фільмі шлягер Скорика "Намалюй мені ніч".  Вистава "Мойсей" на музику Скорика (2001) – перший в Україні музичний твір, схвалений самим Папою Римським і фінансований Ватиканом. Він писав також камерну, симфонічну музику, віолончельні концерти). 
• Семена Кочубея вул. (пропонується назвати на честь цього  полтавського мецената зламу XVIII-XIX століть, який віддав майже всі кошти і майно заради процвітання міста Полтави. Семен Михайлович Кочубей (1778-1835) належав до гілки відомого козацько-дворянського роду Кочубеїв. Після того, як полишив військову службу, був предводителем Полтавського повітового (1802-1805) і губернського дворянства (1803-1805). Мав великі земельні наділи і 7 тис. підданих, що на них працювали. Був власником найбільшого в Полтаві приватного палацу.  Коли відкрилася у Полтаві гімназія (1808 р.), він влаштував при ній пансіон на 8 учнів. Подарував місту нинішній міський сад (тепер - «Перемоги»), що прилягає до вулиці; додав свої кошти під час будівництва будинків для губернатора, віце-губернатора, щедро кредитував інші проекти генерал-губернаторів. Під час війни 1812 р. він поставив зі своїх кріпаків одного ратника з 15 душ, забезпечивши всім необхідним.  Був членом полтавської масонської ложі «Любов до істини».  Фінансував видання «Енеїди» Іваном Котляревським. Поступився садибою полтавському Інституту благородних панянок (тепер - корпус  «Полтавської політехніки»). Від такої щедрості  та розкішного способу життя розорився й помер у злиднях; похований у с. Жуки. Але  будівлі, зведені за його фінансової участі, стоять у Полтаві досі).