Перейменування вулиці Лермонтова в с.Кишеньки Світлогірського СО

У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Кобеляцької міської територіальної громади надійшла пропозиція перейменувати вулицю Лермонтова, яка після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування на вулиця Івана Рудичіва. 

На честь уродженця Полтавщини, активного діяча Революційної української партії (далі – РУП), фундатора української бібліотеки у Парижі Івана Опанасовича Рудичіва (1881–1958). народився 28 травня 1881 року в старовинному козацькому містечку Кишеньки Кобеляцького повіту хлопця 1890 року було віддано до Полтави у духовне училище. У 1896 році Рудичіва перевели до Полтавської духовної семінарії, де він незабаром познайомився зі старшими учнями, а на зламі ХІХ–ХХ століть став активним членом нелегальної семінарської українофільської громади, до засновників якої належали Симон Петлюра, Микола Гмиря, Михайло Терлецький, Борис Іваницький, Павло Ластовець та інші. Оскільки діяльність цієї громади постійно непокоїла промосковську адміністрацію навчального закладу, в семінарії активно запроваджувалася система сексотства та шпигунства. Тож коли навесні 1902 року в навчальному закладі відбувся організований виступ, який мав яскраве політичне забарвлення, найактивніших бунтівників швидко вирахували і жорстоко покарали: з семінарії було виключено два десятки осіб, у тому числі С. Петлюру, І. Рудичіва, М. Гмирю, К. Шаревського. Рудичіва було виключено з п’ятого класу семінарії. Співпрацював із редакцією полтавського україномовного тижневика “Рідний Край”, біля якого тоді гуртувалися кращі свідомі українські й творчі сили. Він сходиться з редактором, адвокатом М. Дмитрієвим, письменниками Панасом Мирним, Гр. Коваленком. З квітня 1918 року переходить у розпорядження Вищого Корпусного військового суду УНР як кандидат на судові посади. Та наступні блискавичні зміни (як військові, так і політичні) приводять полтавця до Вінниці – Кам’янця-Подільського – Варшави. Після окупації УНР росією  потрапляє до Берліна (працює коректором у видавництві), згодом прибивається до Праги (1922–1923 рр.), Відня і нарешті – до Парижа. Саме з цим містом (Парижем) і буде пов’язана його подальша доля. Тут йому доведеться після трагедії, що сталася 25 травня 1926 року, розбудовувати унікальний культурно-просвітницький осередок діаспори – Українську бібліотеку імені С. Петлюри.