У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування вулиці Тімірязєва, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• Вул. Валентини  Радзимовської. Валентина Василівна Радзимо́вська (1886 -1953) — видатна вчена, засновниця української школи  фізіологів і біохіміків, громадська діячка. Народилася на хуторі Тарновщина Лубенського повіту Полтавщини, в сім'ї українського шляхтича за походженням і духом, громадського активіста Василя Яновського та Любові Яновської — української письменниці, громадської діячки, майбутньої членкині Центральної Ради. Уже навчаючись у Лубенській жіночій  гімназії (закінчила її в 1902 р.), Валентина вступила до гуртка Революційної української партії. Навчалася на  природничих курсах у Петербурзі, в 1904 р. вступила на медичний факультет Петербурзького університету. Але за активну участь у діяльності української громади й у політичних демонстраціях виключена 1905 р. з університету. Щоб продовжити навчання, їде до Києва. Одружується з І. Радзимовським, згодом відомим педагогом, істориком класичної літератури. Дім Радзимовських був осередком національного життя. Закінчує медичний факультет Київського університету (1913). По закінченні університету залишена там же на  кафедри фізіологічної хімії, від 1918 р.  – приват-доцентка. 1917 р. працює в однім з відділів Центральної Ради, згодом – в Міністерстві здоров’я. Провадить наукові дослідження, вивчає фізичний стан 6000 дітей у різних місцевостях України, викладає фізіологію в інститутах, а після захисту докторської дисертації (1924)  - завідує кафедрами фізіології й біохімії в Інституті народної освіти (пізніше – університет імені Тараса Шевченка),  очолює відділи фізіології в Туберкульознім інституті, Інституті ортопедії й травматології, Інституті психіатрії й невропатології, Інституті клінічної фізіології АН. Сформувала «Школу фізіологів і біохіміків Радзимовської», надрукувала понад 30 праць українською, німецькою, російською й французькою мовами. 1928 р. від’їздить у довготривале відрядження до Німеччини в лабораторії Фішера й Шаде. Перший пропонує їй залишитися в його лабораторії, вона відмовляє – в Києві родина, учні, перспектива розбудови наукових установ. Але в серпні 1929 р. її заарештовують за сфабрикованою ДПУ справою «Спілки визволення України», звинувачуючи у шпигунстві й намірах встановити контакти з українською еміґрацією під час відряджень. Незважаючи на перебування у в’язниці понад рік, не визнала себе винною. Наступного року її звільнили, але залишили під наглядом ДПУ як «політично неблагонадійну». Не маючи змоги виїхати з України, В. Радзимо́вська завдяки своєму авторитету й працьовитості домоглася відновлення майже на всіх посадах. Після початку війни переїздить до Харкова, згодом працює керівником патофізіологічного відділу Інституту туберкульозу в Києві. З наближенням фронту, усвідомлюючи своє майбутнє за радянської влади, полишає рідне місто й переїжджає до Львова, завідує клінічною лабораторією на кафедрі внутрішньої медицини Львівського медичного інституту. 1944 р. їде до Братислави, працює хірургом в одному зі шпиталів. Від початку 1945 -  в Мюнхені. Тут поринає в громадську й культурну діяльність української  а вивчен. Того ж року її обрано професором і керівником кафедри фізіології Міжнародного вільного університету УНРРА, професором і керівником кафедри фізіології ветеринарного факультету Українського технічно-господарського інституту Реґенсбурґа (Баварія). З 1949 р. – декан ветеринарного факультету. Вела плідну наукову роботу, написала підручник «Фізіологія людини й свійських тварин». Бере участь у створенні медичної секції Української Вільної Академії Наук. Її обирають дійсним членом УВАН і НТШ. 1950 р. виїхала до США; останні роки життя вона провела в родині сина Євгена, професора Іллінойського університету. В.В.Радзимо́вська зробила  величезний внесок у вивчення туберкульозу і лікування  дітей від цієї хвороби.
• Вул. Григорія Ващенка. Григорій Григорович Ващенко (1878-1967) – теоретик і практик системи української національної освіти. Народився на історичній Полтавщині. Навчався у Волинській і Полтавській духовних семінаріях, закінчив Московську богословську академію. Під впливом атеїстичних ідей відмовився бути священиком і присвятив своє життя практичному і науковому розв'язанню проблем навчання і виховання. Педагогічна діяльність Г. Ващенка почалася в 1903 р. у Полтаві, зокрема, в учительській семінарії на Шведській Могилі. Займався літературною діяльністю, викладав у закладах інших місцевостей. Взимку 1918 року повернувся в Полтаву, став викладачем Учительського інституту та Історико-філологічного факультету, працював і в школі №5 (тоді – Українській гімназії імені Івана Стешенка);  декілька років керував вчительськими курсами в Біликах. У 1924-1934 роках – знову професор Полтавського педінституту, завідував кафедрами педагогіки. У січні 1934 р. його звільнено з роботи за політичними мотивами. Після 6 років поневірянь  повернувся в Полтаву на посаду професора педінституту, де його застала війна (працював у редакції  газети «Голос Полтавщини», на сторінках яких публікував матеріали про національне виховання). Узимку 1943 р. емігрував. Після закінчення Другої світової війни Г. Ващенко обійняв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті у м. Мюнхені, а з 1950 р. – ректор Богословської академії.  Його педагогічні погляди знайшли відображення в підручнику «Загальні методи навчання», у творах «Засади естетичного виховання», «Виховна роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру», «Виховний ідеал», у розділах до курсу дидактики «Система освіти в самостійній Україні», «Система навчання», «Організаційні форми навчання» та інші.