У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування провулку Корзуна, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• Володимира Янченка  пров. (Володимир Ананійович Янченко  (1882–1934?),  український військовий діяч, уродженець с. Василівка (тепер Полтавського району), походив з родини спадкового почесного громадянина. Закінчив Полтавське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1903), з якого вийшов підпоручиком до 201-го піхотного резервного Лебединського батальйону, згодом служив у 129-му піхотному Бессарабському полку (Київ). У роки Першої світової війни командував ротою, батальйоном, останнє звання – полковник російської армії. З 01.03.1917 р. – командир 277-го піхотного Переяславського полку. Одним із перших офіцерів підтримав Українську Центральну Раду. З грудня 1917 – командир 3-го Українського запасного полку у Чернігові, згодом був демобілізований. Військовий писар Чернігівського Коша Українського Козацтва (1918), помічник отамана Коша. З 16.12.1918 р. – губернський комендант на Чернігівщині, за сумісництвом – начальник 5-го Чернігівського корпусу військ Армії УНР у період Директорії УНР. У 1918 році служив у складі Другої кінної дивізії Армії УНР на Волині. З травня 1919 – начальник 17-ї дієвої дивізії Північної групи Дієвої армії УНР. командир 3-го пішого Подільського полку (переформованого з 17-ї дієвої дивізії) 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. З 04.06.1919 р. – начальник 4-ї Холмськоі (згодом – Сірожупанної) дивізії Дієвої армії УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. З 1920 – генерал-хорунжий Армії УНР. Лицар Залізного Хреста. Керував 4-ю Київською дивізією Армії УНР (в.о. начальника, другий помічник командира). 22.10.1921 р. вибув з табору в Олександрові Куявськім (Польща) для участі у Другому Зимовому поході Армії УНР, начальник Київської повстанчої дивізії в ході цієї операції. З 01.11.1921 р. – генерал-хорунжий. Після невдачі Зимового походу у листопаді 1921 повернувся до Польщі, перебував у таборі для військовополонених, прийняв посаду начальника 4-ї Київської дивізії Армії УНР. У 1920-х мешкав на еміграції у Польщі. Є відомості, що був  похоронений на українському некрополі в місті Kalisz (Польща). Вноситься  Полтавським офісом Українського інституту національної пам’яті з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).
• Олени Байрак  пров. (Олена Миколаївна Байрак  (1957, м. Полтава – 2018, трагічно загинула). За прізвищем   чоловіка – Смоляр. Професорка, докторка біологічних наук (дисертація: «Фіторізноманітність Лівобережного Придніпров’я»). Займалася екологічним просвітництвом, була ініціаторкою створення чи не більшості об'єктів природно-заповідного фонду Полтавщини.  Одна із авторів книг «Щоб росли горицвіти» (1992), «В гаю заграли проліски» (1993), «Еталони природи Полтавщини» (2003), «Атлас рідкісних рослин України» (2005), «Парки Полтавщини» (2007), Стежинами заповідних парків Полтавщини» (2009), «Регіональна екомережа Полтавщини» (2010). Її іменем названа обласна премія в галузі охорони природи. Поетеса і бард. У творчому доробку О.М. Байрак – понад 10 відеофільмів про заповідні території Полтавщини й України, а також більш як 50 пісень про природу, зібраних на тематичних дисках «Вишукані квіти», «Намалюй мені степ», «Старовинний парк» та інші, які вона майстерно виконувала, адже мала абсолютний музичний слух та неповторний  м’який голос. На відзначенні 65-річчя з дня її народження громадськість просила її іменем назвати одну з вулиць поблизу заповідного об’єкта нашої громади (зокрема, Полтавського дендропарку).