У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування вулиці Олександра Сазонова, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• Григорія  Маркевича вул. (Григорій Іпатійович Маркевич (1849-1923) – активний діяч українського просвітницького руху в Полтаві на зламі ХІХ – ХХ століть, видавець української літератури. Народився у  с. Вороньки на Полтавщині. Закінчив Полтавську духовну семінарію і Київську духовну академію. Переїхавши до  Полтави  вчителював, був інспектором музики в Полтавському інституті шляхетних дівчат, займався культурно-освітньою роботою. Саме він започаткував у Полтаві український музично-драматичний гурток, яким керував у 1911–1918 рр., та щорічні шевченківські вечори. У середині 1900-х років був співзасновником гуртка українських культурно-громадських діячів, пізніше – Українського клубу. Григорій Маркевич писав вірші, розвідки з історії краю, статті. Знавець українського фольклору. Наприкінці життя Григорій Іпатійович був серед організаторів створення в Полтаві капели бандуристів. Г. Маркевич - перший видавець часопису «Рідний край» (1905–1907); входив до його редколегії. У 1905–1918 рр. очолював власну друкарню «Книгарня  Г.І. Маркевича», де випустив книжки українською мовою, та мав магазин із продажу українських видань. У  1906 році став співзасновником першого в Україні видавництва педагогічної літератури «Український учитель»).
• Петра Франка вул. (імені авіатора Петра Івановича Франка (1890-1941), сина класика української літератури Івана Франка. Його вважають одним із фундаторів військової авіації Української галицької армії, а також  співзасновником «Пласту», автором 36 винаходів у галузі хімії та кількох книг, які мали своїх читачів і шанувальників. З початком Першої світової війни Петро Франко з багатьма друзями-пластунами записався легіону Українських Січових Стрільців, де захопився літаками. У 1916 році його, як дипломованого інженера, відрядили в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини, і згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті. Ці навики дуже стали в нагоді, коли проголошена у 1918 році Західноукраїнська Народна Республіка взялася за формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії. Петро Франко стає комендантом «летунського відділу», сам бере участь у бойових операціях і як розвідник, і як винищувач. Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування та пересування польських військ, але і повітряні бої, обстріли з повітря та бомбардування також траплялися. В один із таких вильотів на початку 1919 року його літак збивають і Франко разом із  другим пілотом, Романом Кавутою, потрапляють у польський табір для інтернованих. Звідти втік. Контролював розбудову аеродромів, навчання молоді, кілька разів літав у Проскурів, пропонуючи Директорії УНР об’єднати сили і облаштувати спільну авіабазу. Ще дві авіабази на той час діяли в Красному та Стрию. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 вояків і складався з 3 авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні і сотні обслуги. Частина цього авіазагону була переправлена в Кам’янець-Подільський і об’єдналася з авіазагоном УНР, частина була інтернована Чехословаччиною. Заслуги Петра Франка високо відзначила Директорія – Симон Петлюра присвоїв воїну Франку звання полковника армії УНР. У квітні 1919 року Франко за рішенням уряду ЗУНР вирушив у Белград, щоб у складі Міжнародного Червоного Хреста займатися питаннями звільнення військовополонених. Знищений сталінською владою СРСР в червні 1941 р. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).