У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування провулку Степовика, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• Олександра Степовика пров. (О. Степовик – псевдонім українського педагога, письменника і публіциста Олександра Федоровича Комаро́ва (*1842 — †1918). Справжнє його прізвище – Комар, але за традицією Російської імперії в офіційних документах українські прізвища русифікували. Народився він у степовій Україні (звідти і псевдонім), на  сучасній Дніпропетровщині. Закінчив у 1869 році природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету зі званням кандидата фізико-математичних наук. Викладав у Рівненській гімназії (1870-1876). Один із його учнів Володимир Короленко згадує  «українофіла-етнографа» Комарова, праці якого сприймалися учнями гімназії як «цікавість вищого ладу, що виходить за межі казенного викладання». З 1876 року викладав у Бєлгородському учительському інституті. З 1883 по 1902 рік працював інспектором та директором народних училищ у Воронезькій губернії. Очолював з 1902 по 1905 рік Бєлгородський учительський інститут. Після цього вийшов на пенсію і переїхав до Харкова. Брав активну участь у діяльності Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг для народу, очолюючи в ньому українську секцію. Автор книг «Оповідання про комах. Яка од їх користь або шкода в господарстві» (1882), «Лихі потайні хлібоїди і хлібний комарик та шведська муха» (1899), «Про городину» (1899), «Корисні звірятка (кажан, їжак та зінське щеня)» (1899; друге видання вийшло 1902 р. і під назвами: «Кажан, їжак та кріт. Корисні звірятка»), «Про садовину та ягідні кущі» (1909), «Оповідання про рослин» (1909). Своїми творами започаткував жанр української науково-художньої літератури. Написав кілька шкільних підручників — «Арифметичний, або щотний задачник, ч. 2. Прості дроби та десятинні» (1906), «Арифметика, або Щотниця задля самоосвіти й школи, ч. 1. Цілі числа» (1908) і методичних посібників, які багаторазово перевидавалися. У тому числі  видавництвом «Український учитель», яке діяло в Полтаві).
• Петра Калнишевського пров. (Петро Іванович Калнишевський (1690-1803) — визначний український державний, культурний та релігійний діяч, меценат, останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового (1762, 1765–1775). Кавалер Ордену Андрія Первозванного. Під час війни з Туреччиною 1768-1774 рр. українські козаки прославилися своєю мужністю і військовою доблестю, кошовий Калнишевський показав талант полководця. Перемога у війні стала поштовхом для російського царизму в реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Вищі урядові чиновники вважали, що Запорізька Січ є небезпечною для Російської імперії, а як бастіон проти турків — тепер непотрібною. За наказом російської імператриці Катерини II (за Тарасом Шевченком «лютий ворог України, голодна вовчиця»)  у 1775 р., Запорізьку Січ загарбали війська під керівництвом царського генерала Текелі загальною кількістю близько 60 тис. осіб, що поверталися з російсько-турецької війни. Агресори зайняли Запоріжжя завдяки підступному і віроломному нападу. Росіяни захопили з січових сховищ боєприпаси, козацькі клейноди, матеріальні цінності й архів запорізької військової канцелярії. Кошового отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глобу і військового суддю Павла Головатого арештували і закували в кайдани. У 1776 р. згідно з указом Катерини ІІ останній кошовий Петро Калнишевський був відправлений на довічне заслання у Соловецький монастир (перебував там 25 років). Канонізований ПЦУ (вшановують як Петра Багатостраждального), та УПЦ (вшановують як праведного Петра Калнишевського). Петро Калнишевський  славний тим, що будував багато церков. Одну з них (дерев`яну) козаки спорудили у місті Ромни. З часом парафіяни Ромен збудували кам’яну церкву. Тож дерев’яну розібрали й перевезли до Полтави. Але у 1943 році дерев’яний храм згорів. Його відродила Свято-Покровська парафія. Полтавський Храм пам’яті святого праведника Петра Калнишевського оздобили у нижньому приміщенні Свято-Покровської церкви ПЦУ. Громада збудувала його за свої кошти. Полтавські різьбярі вирізали царські врата, а парафіяни-столяри зробили іконостас).