У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування вулиці Герцена, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• Вул. Галини В'юн. Галина Іванівна В’юн (1912-1972), уроджена Гришко, народилася в місті Дубно на Рівненщині. Українська громадська і політична діячка, член ОУН-м, письменниця. Як донька офіцера Армії УНР зазнала репресій від радянської влади.  Під час німецької окупації України стала співорганізатором, потім – Головою Полтавського відділення Українського Червоного Хреста: організовувала і надавала допомогу харчами, одягом, ліками полоненим червоноармійцям в німецьких таборах Полтави. Створила в Полтаві госпіталь для полонених червоноармійців. Сприяла їхньому звільненню з полону. Член ОУН-м і УНРади  Зенон  Городиський згадував: «Український Червоний Хрест відіграв велику роль у допомозі хворим, нужденним, не боявся іти рятувати недужих за колючим дротом таборів для військовополонених. Я мав змогу спостерігати роботу полтавського Червоного Хреста під керунком Галини  Гришко-В’юн. Багато українців – немічних, заслаблих на так званій волі і в’язнів у німецькій тюрмі завдячують цій героїчній жінці життям, здоров’ям і, внаслідок її клопотань, - свободою». Вся родина Гришко в лавах ОУН вела підпільну боротьбу проти окупантів України. На еміграції з 1945 року працювала в українських громадських організаціях – Демократичне об’єднання бувших репресованих українців совєтами (ДОБРУС),  члени якого збирали інформацію, свідчення очевидців і документи про масові вбивства і депортації українців комуністичною владою СРСР, оприлюднювали їх в різних українських виданнях у світі. ДОБРУС видавав місячник «Голос недостріляних». Г. В’юн  організувала в Чикаго відділ Союзу українок імені Алли Горської. Написала спогади «Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-1942р.р.».  Померла в Чикаго 1972 року.
• Вул.  Євгена Адамцевича. Євген Олександрович Адамцевич (1904 –1972) – український кобзар. Народився  в с. Солониця Лубенського району на Полтавщині, в  дитинстві осліп.  Навчався у школі для сліпих у Києві. Жив у м. Ромнах, же від  1927 р. розпочав творчу діяльність (керував ансамблем бандуристів). Згодом увійшов до складу Миргородської капели бандуристів. У1930-х роках виступав як мандрівний кобзар. Його репертуар складали українські народні пісні, пісні літературного походження, а також власні твори, серед яких  «Запорозький марш». Відомий в обробці В. Гуцала,  марш  звучить у багатьох телепередачах, фільмах. За опитуваннями, «Запорозький марш» визнано одним із 15 головних символів української державності.
• Вул. Нестора Максимовича-Амбодика. Нестор Максимович Максимович-Амбодик (1744-1812) – видатний лікар, основоположник вітчизняного наукового акушерства й педіатрії , народився 7 листопада 1744 року в с. Веприк  Гадяцького повіту Полтавської губернії в сім’ї сільського священика. Псевдонім «Амбодик» (лат.  «скажи двічі») – взятий ним як нагадування про те, що прізвище та по батькові є тотожними. Після закінчення Києво-Могилянської академії Н. Максимович-Амбодик продовжив освіту в медичній школі при Санкт-Петербурзькому сухопутному шпиталі. В 1775 році на медичному факультеті Страсбурзького університету успішно захистив докторську дисертацію. З 1776 року   виконує обов’язки викладача акушерської справи й молодшого лікаря при Адміралтейському шпиталі в Петербурзі, читаючи свої лекції не латинню, а російською мовою. А для наочності викладання вперше в практиці акушерських занять використовує сконструйований власноруч фантом (модель). У 1781 році він очолює Санкт-Петербурзьку школу повитух і вже через рік стає першим в Росії професором сповивального мистецтва. Його великою заслугою є те, що він перший застосував накладання акушерських щипців, увів їх у медичну практику й розробив детальні вказівки для проведення цієї серйозної операції.

Н. М. Максимович-Амбодик надавав великого значення підготовці високоосвічених фахівців. Написана ним фундаментальна праця «Искусство повивания или наука о бабьем деле» (1784-86) стала першим вітчизняним посібником з акушерства й педіатрії. Талановитий вчений-енциклопедист Н. Максимович-Амбодик – автор понад 20 наукових праць (оригінальних і перекладацьких) у галузях природознавства, фармації, акушерства та інших дисциплін. Крім того, він створив і систематизував вітчизняні наукові терміни, упорядкувавши їх у словниках: «Медико-хірургічному» (1780), «Анатомо-фізіологічному» (1783), «Медико-патологічному хірургічному» (1785), «Новому ботанічному» (1804).

• Вул. Олександра Несвіцького. Олександр Олександрович  Несвіцький – лікар, хронікер подій Української революції у м. Полтаві (1917-1921 рр.). Народився у Кременчуці 23 липня 1855 року, в родині міського архітектора.  У 1875 році закінчив навчання в Полтавській гімназії. Далі вступив до Медико-хірургічної Академії в Петербурзі, однак не закінчив її через участь у студентському зібранні (у 1879 році, на 5 курсі, був заарештований і висланий до батьків у Кременчук). Лікарську практику розпочав у 1880 році у загоні по боротьбі з епідемією дифтериту в Полтавській губернії, ще не маючи диплома. Диплом лікаря таки отримав, закінчивши курс медичних наук Київського університету Святого Володимира у 1882 році. Після цього почав працювати земським лікарем у Глобиному, де заслужив  авторитет. У 1902 році лікар переїздить із родиною до Полтави (відомо, що мешкав у будинку №3, тепер -  Першотравневий проспект). Обіймає посаду міського лікаря та лікаря-консультанта внутрішніх хвороб при Полтавському інституті шляхетних дівчат. Також Несвіцький ініціює створення амбулаторії для малозабезпеченого міського і приміського населення й керує нею. Мав також велике коло  пацієнтів із числа відомих людей у Полтаві і  біля неї. В роки Української національної революції (1917-1921) вів хронологію подій - щоденник, який випадково був знайдений на Кобищанах, і зробив О.Несвіцького відомим для сучасників. В роки радянської влади керував  амбулаторіями. У 1939 році 84-річного лікаря заарештовує полтавський відділ НКВС. Помер О.Несвіцький від інфаркту міокарда 16.04.1942 року в окупованій німцями  Полтаві й був похований на цвинтарі Хрестовоздвиженського монастиря.
• Вул. Юрія Шевельова. Юрій Володимирович Шевельов (1907-2006) – видатний український мовознавець-славіст світового рівня, літературний і театральний критик, культуролог. Патріарх української філології  в діаспорі. Написав 872 наукові праці, серед яких – фундаментальні праці з історії української мови, фонології, морфології, ономастики, стилістики, соціолінгвістики, історії мовознавства. Ю. Шевельов включав до своїх досліджень більшість слов’янських мов – старослов’янську, білоруську, польську, словацьку, чеську, сербохорватську, російську. Але перед усім – українську. Українська мова становила центр славістичних зацікавлень науковця, їй він присвятив головні свої праці. У 1931 році закінчив Харківський університет, викладав українську мову. У 1936 році зі вступом до аспірантури ХДУ розпочав наукову діяльність; 1940 року було опубліковано його дослідження «Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І.П.Котляревського». З липня 1944 року Ю.Шевельов жив і працював на еміграції – Німеччина, Швеція, США; викладав в університетах українську та інші слов’янські мови, проводив ґрунтовні наукові дослідження. Своїми працями довів необґрунтованість теорії російського мовознавця О.Шахматова про спільну давньоруську мову і спільну давньоруську народність на теренах Русі – на території сьогоднішньої України, Білорусі, московії. Він є автором фундаментальних і унікальних праць «Нарис сучасної української мови» (1951 р.), «Передісторія слов’янської мови: історична фонологія загальнослов’янської мови» (1965 р.), «Історична фонологія української мови» (1979 р.) та інших.У світовій славістиці ім’я Ю.Шевельова стоїть у першому ряду найвизначніших учених. У 1946 році в Німеччині став одним із фундаторів і керівників МУРу (Мистецького українського Руху). «… Я жив ідеєю створити творчу атмосферу навколо письменників, вирвати таланти з мряковиння життя серед обивателів… У дальшому мені вважалося ширше об’єднання мистців, що долучило б до літераторів ще малярів, скульпторів, музик, акторів, режисерів і чого там ще… Ми опинилися на чужині, програли – не гравши - політичні ставки. Якщо не могло бути батьківщини на географічній мапі, ми могли збудувати батьківщину в наших душах… Літературні, мистецькі твори, що постануть з нашого об’єднання, будитимуть ті душі, свої і чужі. Поновна будова України почнеться з таких творів». Неодноразово відвідував Україну після 1991 року. Почесний доктор багатьох університетів світу. Лауреат Національної Шевченківської премії 2000 року.