У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування вулиці Головка, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• Вул. Андрія Лівицького. Андрій Миколайович Лівицький (1879-1954) народився у Золотоніському повіті Полтавської губернії, юрист. Як один із засновників Революційної української партії (РУП), протягом 1902–1903 років належав до ядра київського комітету партії. Працював у Лубенському окружному суді. У 1903-1906 роках очолював Лубенський осередок Революційної української партії. Під час подій революції 1905 року був головою Коаліційного комітету Лубен та очолював Штаб Оборони, який керував загонами громадської самооборони міста. На початку січня 1906 року заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 року під час перебування в Лубнах заарештований удруге й півтора року відбував ув’язнення. 1909 засуджений у Києві військовим окружним судом до тюремного ув’язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією.  Із 1917 року член Української Центральної Ради. Був комісаром Полтавщини при Директорії УНР. Посідав чільні посади в декільком урядах УНР. З 1920 р. – в еміграції.  Протягом 1920-1921 років – виконувач обов’язків голови уряду УНР, в 1922-1926 роках – голова уряду УНР в екзилі. По загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР. Президент УНР в екзилі (1926–1954).
• Вул. Володимира Івасюка. Володимир Михайлович Івасюк (1949-1979) — український композитор-виконавець, музикант, мультиінструменталіст, поет. Герой України (посмертно, 2005). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (посмертно, 1994). Відзначений  у номінації  «За внесок у розвиток музичної культури України XX століття (2001).
• Вул. Георгія Нарбута. Георгій Іванович Нарбут (1886-1920) - український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один із засновників і ректор Української академії мистецтв. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість зазнала значного впливу широковідомого об'єднання художників «Світ мистецтва». Крім творчості художників «Світ мистецтва» у галузі театрально-декораційного мистецтва та книжкової графіки, визначальний вплив на Нарбута справило давнє українське малярство і графіка XVII–XVIII століть, геральдика українських родів, графіка українських рукописів і стародруків. З часом Нарбут виріс у глибоко оригінального митця, довкола якого утворилась ціла школа з його послідовників у галузі графіки й ілюстрування книжок. Ним, разом з його сучасниками: Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками, Іваном Падалкою, Василем Седлярем, Оленою Кульчицькою, Антоном Середою, Олексою Новаківським, Петром Холодним та іншими майстрами започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20–30-х років в графіці. Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917), в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об'єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.
• Вул. Левка Лук'яненка. Левко́ Григорович Лук'я́ненко (1928-2018) - український політичний та громадський діяч, дипломат, письменник, юрист та радянський дисидент, учасник національного визвольного руху, народний депутат України (обирався чотири рази). Борець за незалежність України у XX ст. Був двічі ув'язнений (1961—1976, 1977—1988). Сумарно провів 25 років у тюрмі і на засланні. Левко Лук'яненко — автор Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.  Герой України (2005).
• Вул.  Пантелеймона Куліша. Пантелеймон Олександрович  Куліш (1819-1897) . Активно сприяв розвиткові української літературної мови, науки, філософії, історії. Український письменник, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, фольклорист,  редактор, видавець, філософ історії. Народився в містечку Вороніжі  Чернігівської губернії , належав до козацького роду. З 1831-33 р. навчався в Новгород-Сіверському повітовому училищі, а потім до Новгород-Сіверської гімназії. У 1837 р. юнак залишив гімназію після п’ятого року навчання й поїхав до Києва, щоб здобути вищу освіту. У вересні 1839 р. вступив на філософський факультет Київського університету, а наступного  року перевівся на юридичний факультет. Проте через матеріальні та бюрократичні перешкоди його відрахували. За короткий час перебування в університеті юнак звернув на себе увагу професора М. Максимовича, під впливом якого зацікавився українською етнографією та історією. В 1840 р. не без допомоги професора молодий автор друкує свої творчі доробки.  1841 р. П. О. Куліша призначили вчителем російської мови Києво-Печерського дворянського училища. У роки перебування в Києві П. О. Куліш зблизився з гуртом молодих українських діячів, які в грудні 1845-січні 1846 р. утворили Кирило-Мефодіївське товариство.У 1845 р. він переїхав до Петербурга, де розпочалася плідна літературна діяльність П. О. Куліша. Він став активним співробітником журналу „Современник”, де друкувалися його художні, історичні, публіцистичні та етнографічні праці. У 1847 р. П. О. Куліша, як перспективного викладача Петербурзького університету відрядили за кордон на стажування з тим, щоб після повернення він обійняв посаду завідувача кафедри слов’янських мов. Перед самою поїздкою, в січні цього ж року, він одружився з Олександрою Михайлівною Білозерською (згодом – українська письменниця Ганна Барвінок. Але за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві його заслано до Тули, заборонено друкуватися, в’їжджати в Україну та виїжджати за кордон. У грудні 1850 р. вченого звільнили від заслання із забороною друкуватися. Із вступом на престол Олександра ІІ в 1855 р. розпочинається новий період у біографії П. О. Куліша – період діяльності в умовах розвитку й поширення ідей ліберально-демократичного реформізму, що на деякий час опанували суспільством і зробилися провідним чинником державної політики системи нового царя. З письменника знімають заборону на друкування творів. У 1857 р. на останні кошти він відкриває власну друкарню з метою друкування і розповсюдження творів українською мовою. Друкує свої два томи „Записок о Южной Руси„ (1857), перший український історичний роман-хроніку „Чорна Рада” (1857). У 1857 р. Пантелеймон Олександрович склав і видав українську „Грамматку”. З культурно-просвітницькою метою П. Куліш протягом 1860-1862 рр. готує у своїй друкарні першу серію українських народних видань під загальною назвою „Сільська бібліотека”, так звані „метелики”. Протягом трьох років було видано 39 номерів цих дешевих книжок для народного читання.

У 1861-1862 рр. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським видає журнал „Основа”, який став об’єднавчим центром усіх прогресивних українських сил, що гуртувалися в Громади.  Валуєвський циркуляр 1863 р. припиняє активний розвиток українського культурно-просвітницького руху. Пантелеймон Олександрович залишається без роботи і матеріальних засобів. З 1864 по 1867 рр. – працює урядовцем у Варшаві, вивчає польські архіви з історії України. 

 У 1871 р. П. О. Куліш повернувся до Петербурга, де обійняв посаду редактора „Журнала Министерства путей сообщения”. Він продовжував студії історії козаччини, зокрема працював над своєю „Историей воссоединения Руси”, два томи якої були надруковані в 1874, а третій  у 1877 р.  Після Емського указу (1876) письменник-просвітитель остаточно залишив державну службу і знову зосередив свою увагу на Галичині, де, як вважав, можна вести культурно-освітню діяльність в українському напрямі. Багатогранна діяльність Пантелеймона Олександровича Куліша як педагога, письменника-просвітителя, перекладача, фольклориста, історика, мовознавця, літературознавця, критика, публіциста, видавця, громадянина і до сьогодні не втратила актуальності, мистецької і наукової цінності.