У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування вулиці Гончарова, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• вул. Анатолія  Дімарова. вул. Український письменник Анатолій Дімаров (від народження – Анатолій Андроникович Гарасюта, 1922-2014)  народився в хуторі Гараськи на Шишаччині в родині справного сільського господаря.  У 1929 р. батько довідався, що його вранці розкуркулять,   тому відправив дружину й дітей рятуватися де-інде. Мати добралася до Миргорода і вказала що чоловік-учитель  помер, змінила місце народження дітей і дала їм своє дівоче прізвище. Тому Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. У селі біля Псла, де мати влаштувалася вчителькою, пережив Голодомор 1932-3 рр.  І знову матері вдалося вивезти дітей  на Донбас, до старшої сестри. Тут після закінчення середньої школи в 1940 році, юнак був мобілізований до армії. Воював на Південно-Західному фронті (там його було поранено й контужено та демобілізовано), побував в окупації, організував вдома партизанський загін. Після деокупації знову мобілізований до війська. Нагороджений, як учасник Другої світової  війни, орденами й медалями. У 1944 р., як інвалід, був демобілізований і переїхав жити на Волинь, до міста Луцька. У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах,  газеті «Радянська Волинь». Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Та цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сторінки, обриваючи цілі сюжетні лінії. Так сталося і з книгою його життя, історичним романом «Біль і гнів», присвяченим долі українського народу в ХХ столітті. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив викреслені сторінки. Навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії. У1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача. Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), потім – «Постріли Уляни Кашук» (1978), «Сільські історії» (1987), «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».
• Вул. Генерала Удовиченка. Олександр Іванович Удовиченко (1887, Харків – 1975, Франція) — український військовий і громадський діяч. Станом на початок  1917 р. – військовий топограф, штабс-капітан, за подвиги удостоєний багатьох нагород. Від жовтня 1917 р. – в українських арміях. Військовий  радник Симона Петлюри (1917), відзначився у боях за Арсенал у Києві в січні 1918-го. Був одним із керівників військової операції з визволення Полтавщини від російсько-більшовицьких загарбників навесні 1918 р. У 1920 р. командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважається однією з найбільш боєздатних частин Армії УНР. Після поразки походів для визволення України в грудні 1920 року інтернований у Польщі; з весни 1921 р. – член Вищої військової ради УНР в екзилі. У 1924-му емігрував до Франції, працював робітником на шахтах. З 1927 р. очолював Товариство вояків УНР у Парижі. В еміграції ж отримав звання генерал-полковника.  Віце-президент УНР в екзилі в 1954-1961 роках. У книзі «Україна у війні за державність» (1954) Олександр Удовиченко констатував: «Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбутися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму». Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежністьУкраїни у XX ст.»).
• Вул. Князя Святослава Хороброго. Святосла́в І́горович названий Хоробрим (близько 938 р. — березень 972 р.) — великий князь київський у 945—972 рр. Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька держава була під регентством матері (945—964 рр.). На відміну від матері, Святослав залишався язичником до кінця свого життя. Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в’ятичів (964 р.). Розгромив Хозарський каганат (965—968 рр.).
• Вул. Митрополита Сильвестра  Косіва. Стефан Адамович Косів також Косов, Коссов, чернече ім'я Сильвестр (приблизно 1600 —1657) — Блаженійший Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси; Екзарх Вселенської патріархії і письменник. Обстоював незалежність Української православної церкви та її перебування в юрисдикції Патріарха Константинопольського. Один із засновників Києво-Могилянського колегіуму. 1650 року, на честь перемоги козаків над військами Речі Посполитої, поблизу Полтави, на високій горі, вкритій віковим лісом, з дозволу київського митрополита  Сильвестра Косіва було засновано Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. Був активним противником унії  Гетьманської України та Московії в 1654 році. Але за допомогою стрільців, що прибули до Києва, московити змусили митрополита до присяги царю Олексієві Михайловичу.
• Вул.  Полтавського  полку. Полтавський полк — один із лівобережних полків  і  адміністративно-територіальна одиниця Гетьманщини у XVII-XVIII століттях. Створений 1648 року під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Полковий центр — місто Полтава. Кобищани входили до складу Першої Полтавської сотні Полтавського полку.  Остаточно полк  був ліквідований у 1775 року (внаслідок колонізаторської політики цариці Катерини ІІ).