У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування провулку Добролюбова, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• Пров. Григорія Нудьги. Григорій Антонович Нудьга (1913–1994) – український літературознавець, фольклорист, етнограф, культуролог, письменник, кандидат філологічних наук, член Наукового товариства імені Шевченка, кількох міжнародних наукових організацій із вивчення усної народної поетичної творчості, народних та літературних пісень, збирач і публікатор фольклорних творів, численних записів кобзарського співу, автор і редактор-упорядник понад 40 книжкових видань (монографій, брошур, антологій, збірників), майже 300 статей. Учений започаткував досі не перевершене вивчення української пісні в міжнародному контексті  («Українська дума і пісня в світі: у 2 кн.», Львів, 1997–1998).

Життя Григорія Нудьги пов’язане з  історичною Полтавщиною та Полтавою. Закінчив Гадяцький педагогічний технікум (1929–1931); працював старшим викладачем кафедри української літератури Полтавського педінституту (грудень 1938 – червень 1941); ініціював створення музею Панаса Мирного, разом з однодумцями збирав необхідні для цього документи, вивчав архіви письменника, уклав план експозиції, проводив тематичні екскурсії для студентів і громадськості. Учасник Другої світової війни, військовополонений. У 1942–1943 роках, утікши з полону, працював дроворубом, потім викладачем у школі лісництва в селі Зінці Полтавського району. З 1943 р. знову на фронті, відзначений трьома медалями. Жертва сталінських репресій.  Після арешту в травні 1945 року був відправлений до Полтави, де 8 серпня 1945 року його засудили за «націоналізм» – до 10 років виправних робіт у таборах місцевого ув’язнення, поразки в правах на 3 роки, конфіскації майна; після спроби перегляду справи 1947 року був відправлений на Колиму (судимість знято 1954 року,  реабілітовано 1967 року).

• Пров. Народного Руху України. На прославлення організації, яка відіграла провідну роль у відновленні незалежності наприкінці ХХ ст. та борців за незалежність у ХХ ст. – активістів Народного Руху України. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».
• Пров. Олександра Кониського. Олександр Якович Кони́ський (1836-1900) — український громадський діяч, який чимало зробив  у Полтаві, як просвітянин. Був професійним адвокатом, громадським діячем, письменником, літературним критиком, викладачем. Автор Молитви «Боже Великий Єдиний, нам Україну храни», музику до якої створив Микола Лисенко. Це – своєрідний духовний Гімн України. Вже за одне це його прізвище достойно увіковічення.  Працював у Полтавському губернському правлінні на невисоких посадах (у 1854-1863 рр.). Член полтавської  та  київської «Громад», один з організаторів недільних  та вечірніх  шкіл, громадської  бібліотеки, Товариств  із розповсюдження писемності в Полтаві. Неодноразово був  репресований російською імперською владою.  
•  Пров. Олександра Шульгина. Перший в Україні державний орган у сфері зовнішніх зносин – Генеральне секретарство справ міжнародних створено 22 грудня 1917 р. Саме Олександр Якович Шульгин підписав «Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ», який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР. Саме Шульгин очолював це відомство. Саме уродженець Хорольського краю на Полтавщині, історик, професор Олександр Шульгин є першим Міністром закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві. Він народився 11 серпня 1889 року у селі Софине неподалік Хорола на Полтавщині. Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. «...Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», – писав про Шульгиних Михайло Грушевський. «Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці», – говорив про себе й Олександр Шульгин. Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу. Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність (як історик). 16 жовтня 1933 року у інтерв’ю французькій газеті Le Figaro повідомив про Голодомор-геноцид, організований москвою). Помер у 1960 р., похований біля Парижа.   
• Пров.  Якова Жарка. 25 лютого 1861 р. у Полтаві, в багатодітній родині дрібного чиновника народився Яків Васильович Жарко (справжнє прізвище Жарченко) - письменник, актор, діяч народницького руху, активний подвижник української культури на Кубані початку  ХХ століття. Батько, за свідченням Якова, був козацького роду. У родині захоплювалися літературою, музикою і театром. Від старших братів і сестер (одна з них стала професійною актрисою) Яків змалку перейняв інтерес не лише до театрального мистецтва, а й до ідей повалення російського самодержавства, народництва (старший брат належав до народницького таємного товариства «Унія», яке діяло в Полтаві 1874-75 рр.). Навчався в Полтавській гімназії, але за участь у революційному русі був виключений (1880). Відтоді перебував під гласним наглядом поліції Російської імперії і мав зобов’язання раз на тиждень відмічатися підпискою «про невиїзд». В гімназійні роки заприязнився з письменником й активістом «Братства Тарасівців» Володимиром Самійленком та відомим письменником Панасом Мирним, почав писати вірші українською. Під час проходження військової служби, на яку зголосився добровільно, закінчив навчальний курс та земську фельдшерську школу. Після смерті від сухот братів і сестер полишає батьківську оселю і 1886 стає актором мандрівних театральних труп Михайла Старицького і Марка Кропивницького. Зіграв низку характерних ролей, зокрема Омелька і Старотуза у п’єсах «Мартин Боруля» і «Безталанна» І. Карпенка-Карого. На літературну ниву Яків Жарко вступив у 1884 році, видавши в Полтаві збірку «Перши лирични творы. Частына перша». Згодом, перебуваючи на лікуванні в Єгипті, він створив великий цикл віршів (більше 80-ти). Підготовлена друга поетична збірка — «Молодик. Пісні та думи» (1891) була заборонена цензурою. Загалом - автор чотирьох книг ліричної і сатиричної поезії, двох збірок байок, книги «Оповідань», про які схвально відгукнувся Іван Франко, численних публікацій в альманахах, збірниках, періодиці, значної серії науково-популярних видань. Багато творів були підписані псевдонімами — Жарченко, пан Шпилька, Льова Колючка та ін. Залишивши сцену, жив на Катеринославщині (нині — Дніпропетровська обл.), у Маріуполі. Влітку 1904 р. разом із родиною  (на той час у нього вже було троє синів) переїхав у м. Єкатеринодар (нині Краснодар, РФ), що був на той час значним осередком української культури, зі школами, де викладалась українська мова, кількома театрами, де ставилися й українські п’єси, і друкарнями. Працював діловодом у Комітеті піклування про народну тверезість, згодом став одним з організаторів і керівників місцевих товариства «Просвіта» та відділення Революційної Української партії (РУП). Більшовицький переворот не сприйняв. У 1920-х роках працював на різних посадах у Кубанському художньому музеї, що став потужним науковим центром та осередком культури в краї. У ніч на 15 грудня 1929 р. був заарештований за вигаданими звинуваченнями «в шпигунстві на користь Великобританії». Хоча перебування у в’язниці ДПУ тривало лише трохи більше місяця, цькування письменника не припинялося вже до його смерті. Під час неодноразових обшуків зникли майже всі рукописи. 25 травня 1933 року помер у Краснодарі. Архів письменника зберігається в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України в Києві.