У ході громадського обговорення у формі публічних консультацій від мешканців Полтавської міської територіальної громади надійшли пропозиції щодо перейменування вулиціСтаніславського, які після опрацювання робочою групою виносяться на етап голосування: 

• Вул. Архітектора Станіславського. Анатолій Іванович Станісла́вський (9 вересня 1905, Лубни — 12 липня 1995, Київ) — архітектор, один із теоретиків української містобудівної школи, дослідник архітектури.  Кандидат архітектури з 1961 року. Співавтор генерального плану  забудови і реконструкції м. Полтави (1934, був відхилений, а його перероблений варіант у кінці 1930-х років не був реалізований у зв’язку з війною). У 1936 р. був автором проектів житлових масивів у м. Полтаві. У післявоєнний період займався викладацькою роботою в Києві, працював над теоретичними проблемами містобудування в Україні (Станиславский А. И. Планировка и застройка городов Украины. – К.: Будівельник, 1971. – 266 с.). Один  із авторів-архітекторів комплексу споруд Національного експоцентру України.
• Вул. Дмитра Пругла. Дмитро Миколайович Пругло (27.12.1990, Полтава — †07.06.2019, сел. Новолуганське, Донецька область) – старший лейтенант полку «Азов»  Національної гвардії України. Відомий також під позивним «Круглий».  Навчався в Харківському національному університеті внутрішніх справ. З 2014 року – доброволець полку «Азов». З лютого 2015 року виконував обов'язки заступника командира сотні (роти) по роботі з особовим складом. Від січня 2019 року разом зі своїм підрозділом постійно перебував на передовій в районі Світлодарської дуги. Загинув 7 червня 2019 року внаслідок потужного обстрілу позицій полку «Азов» на Світлодарській дузі. Похований 11 червня 2019 року на Алеї Героїв у Полтаві. Указом Президента України 27 червня 2019 року за «особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
• Вул. Леся Курбаса. Лесь Ку́рбас (повне ім'я — Олександр-Зенон Степанович Курбас; 25 лютого 1887, Самбір, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — 3 листопада 1937, Сандармох, Карельська АРСР, РРФСР, СРСР) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Представник розстріляного відродження. Народний артист Української РСР (1925). Засновник театру «Березіль». Жертва сталінських репресій.
• Вул. Леся Танюка. Лесь Танюк  (справжнє ім’я: Леонід Степанович Таню́к; 8 липня 1938, Жукин, Вишгородський район, Київська область — 18 березня 2016, Київ). Народився в родині вчителів. Дитинство провів з батьками в концтаборі у Німеччині. Після повернення в СРСР його родині не дозволили жити в Києві, і Танюки переїжджають на батьківщину батька, в Луцьк. Захоплювався театром, навчався у культосвітньому технікумі, його прийняли до акторської групи Волинського обласного музично-драматичного театру. Вищу освіту здобув 1963 року в Київському інституті театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого за фахом «режисер театру і кіно» (курс Мар’яна Крушельницького). Ставив спектаклі у Львівському, Одеському, Харківському драматичних театрах. Ще у 1959 році він став одним із засновників та президентом Клубутворчої молоді (КТМ) – об’єднання українських шістдесятників, до якого входили Ліна Костенко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Алла Горська, Василь Стус, Іван Дзюба. Крім художньої інтеліґенції, у роботі КТМ активно брали участь учені, молодь НДІ, інженери, учителі (серед найвідоміших – кібернетик Олександр Клушин, математик Леонід Плющ, доктор наук Генріх Дворко). Великий інтерес і резонанс викликали вечори пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса, Миколи Куліша, сучасної поезії – Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. У КТМ регулярно влаштовували читання рефератів про творчість репресованих авторів – М.Хвильового, Гр. Косинки, М. Куліша, художників А. Петрицкого, В. Меллера, М. Бойчука, діячів епохи «Розстріляного відродження». Діяльність КТМ підтримали М. Рильський, П.Тичина, М. Бажан, М. Стельмах, Гр. Кочур, провідні українські художники й композитори. Таке єднання поколінь посилило напругу навколо КТМ – дуже скоро з’ясувалося, що діяльність клубу має відверто протестний антитоталітарний характер. Через переслідування з боку влади Лесь Танюк виїхав до Москви. У 1965–1986 роках ставив спектаклі у театрах ім. Станіславського, ім. Пушкіна, ім.Маяковського, МХАТі та інших. У 1986-му, через місяць після Чорнобильської катастрофи, повертається в Україну на посаду головного режисера Київського молодіжного театру, звідкіля його після вдалих спектаклів і серії протестних театральних вечорів з ініціативи Київського міськкому КПУ звільняють «за невідповідність посаді» без права працювати в театрах. У березні 1990-го обраний депутатом Верховної Ради України, член Президії Верховної Ради, Голова Комітету з питань культури. Один з ініціаторів заборони КПУ в 1991-му. Голова Народної Ради (демократичної опозиції у Верховній Раді) після І.Юхновського (1992–1993). У 1988–1989 – член робочої колегії Всесоюзного «Меморіалу» в Москві від України, один з організаторів Всеукраїнського «Меморіалу» імені В. Стуса, 1993–2014 – його голова. У 1995-му очолив Всеукраїнський комітет з підготовки суду над КПУ «Нюрнберг-2», а в 1996-му став координатором однойменного депутатського об’єднання у Верховній Раді України. Навесні 1996 року брав участь у Полтавському обласному форумі за якнайшвидше ухвалення Конституції. Лесь Танюк – народний депутат України п’ятьох скликань, голова Комітету з питань культури і духовності (2002–2006), член Президії Центрального Проводу НРУ, заступник Голови НРУ, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, заслужений діяч мистецтв України, почесний професор Харківського інституту культури, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого, керівник акторського і режисерського курсів цього вишу, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992). Автор понад 600 публікацій на теми мистецтва, театру, літератури, соціології й політики. Сценарист фільму «Голод-33», автор 12 телефільмів про репресованих діячів культури «Розстріляне відродження». Видав 38 томів із задуманих 60, що включають, зокрема, «Щоденники без купюр». Нагороджений орденом Ярослава Мудрого (1998).
• Вул. Миколи Орла-Степняка. Микола Григорович Орел (псевдонім: Орел-Степняк, 1885–1950) — український театральний діяч: актор, режисер, антрепренер, соліст-декламатор. Народився в селі Вельбівка на Гадяччині. Очолював низку театральних труп Наддніпрянщини і Галичини. 1922-1923 очолював Український театр Миколи Орла-Степняка на Галичині. Залишив чимало перекладів (переважно з російської драматургії), був автором одноактівки «У різдвяну ніч». З 1906 по 1917 р. очолює драматичне товариство (в кінці існування – секцію при «Просвіті» в м. Ромни, тоді – Полтавської губернії). У 1911-1918 рр. — заступник голови Полтавського українського музично-драматичного гуртка (керівник  — Г.Маркевич). Був чоловіком відомої полтавської актриси Олександри Герцик. 1917 року увійшов до Комітету Українського Національного Театру при Генеральному секретаріаті Центральної Ради (Київ), де був секретарем. У серпні 1918 року в Києві  утворилося товариство «Вільний театр», фундаторами якого стали: Микола Орел-Степняк, Іван Мар'яненко, Олександр Олесь, Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Кошиць та інші. Товариство мало формувати на всій території Української Держави артистично-драматичні трупи, хори, оркестри, влаштовувати вистави, концерти, вечори тощо. З 1919 року – в еміграції (на Галичині), де очолює мандрівний театр товариства «Просвіта», частину акторів якого складали митці, які вимушено виїхали сюди із Наддніпрянщини. З 1926 року виїжджає на Волинь, де керує театральними колективами в Луцьку, з 1944 року – в Перемишлі, в 1945 році переїхав до Львова, де в 1949 році був заарештований радянськими каральними органами й раптово помер під час суду у Львові в 1950 році. Реабілітований у 1992 р.